Він знову пропав на півроку, вона не бачила його, не отримувала повідомлення, не писала йому. Старалась забути, викинути з пам’яті і жити дальше. Виходило, по-правді кажучи, не надто вдало, проте успіхи все ж були. І ось він появився знову. Простим повідомленням: «як справи?» звів її силу волі на нуль. До божевілля проста схема із кількох повідомлення в соціальній мережі, вона знала її на пам’ять, щоразу хотіла бути сильнішою, але чи ж можливо опиратись почуттям.

І через кілька хвилин вона вже в його кімнаті. Ось так просто, вона здалась, сама здалась в полон, без боротьби.  Ще одна ніч повна самотності в його міцних обіймах. Їй хотілось кричати від безвиході, безсилля і слабості. Вона кинула під ноги півроку боротьби з бажаннями написати чи подзвонити, «випадково» зустріти його. Декілька повідомлень, відпрацьована тактика і ось вона знову перетворилась на безвольну істоту, готову бігти на перший заклик і віддавати всю себе.

Так було декілька ночей підряд, а потім він знову зник.

***

Вони познайомились на першому курсі навчання в університеті, точніше незадовго до його початку. Потрібно було проходити практику перед вступом і всіх поселили в гуртожиток. Він був неймовірно красивим, мав прекрасне почуття гумору, був дещо самовпевненим. Як вона, тоді ще наївна, не впевнена в собі 17-річна дівчинка могла не закохатись в нього?

Вони почали дружити. Переселились на квартири, знайшовши собі хороших сусідів, і ось так четверо завжди були разом: йшли на пари, сиділи разом за партами, повертались додому, гуляли чи просто заходили одні до одних в гості.

Вона добре запам’ятала перший раз, коли вони залишись самі, дивились вже другий двохгодинний фільм, він дрімав на її ліжку, а все що їй хотілось, це лягти поруч і міцно пригорнутись до нього. Натомість фільм закінчився і вона легенько його розбудила.

Вже на порозі квартири вона сказала:

– Ти не зобов’язаний був просиджувати зі мною тут весь вечір, мабуть, тепер шкодуєш.

– Я завжди роблю тільки те, що хочу.

Ось це було правдою, він завжди робив тільки те, що йому хотілось, і байдуже чи було це правильно, і отримував завжди все, що хотів.

Вона майстерно навчилась вдавати байдужість. Він розказував їй про своїх дівчат, побачення, зустрічі, вони часто сміялись, випивали і здавалось, вона щодня ставала ближчою до нього. Мабуть, вміння закривати очі на ту прірву між ними вона теж тоді майстерно засвоїла.

Так пройшов перший курс, влітку вони роз’їхались по рідних містах і вона не отримала від нього жодного повідомлення за всі три місяці канікул. Спочатку кортіло написати, потім стало боляче, вже згодом зрозуміла, що краще б його забути.

На другому курсі вирішили заселятись в гуртожиток. Всі разом. То був неймовірний час. Час, коли ще молоді і амбітні, коли думаєш, що все попереду, час, коли тільки смієшся, випиваєш, закохуєшся і мрієш про щасливе майбутнє.

Настала зима, а в гуртожитку ще не було опалення, інколи й води чи світла, а в кімнатах продовжувався ремонт. Сусідка часто хворіла, тому переселилась на квартиру, поки не потепліє, хлопці посварились і його сусід теж переїхав на квартиру.

Був суботній вечір, світло не виключали, вона ліниво лежала на ліжку, клацаючи кнопки на пульті, з надією шукаючи щось цікаве на 3 каналах, які ловила антена їхнього телевізора. Його повідомлення висвітилось на екрані мобільного:

– Ти вдома?

– Так. А що?

– До піци взяти вино чи сидр?

– Я буду сидр.

– Домовились. Скоро буду.

Хто не запитує дозволу – не почує відмови. Він брав те, що йому належить, не обговорюючи, не було перешкод. Їхні тіла ставали близькими, а душі, як і раніше, залишались все такими ж далекими і чужими.

Відтоді вони часто так проводили ночі. Він перестав з’являтись в універі. Зранку вставав з її ліжка, залишаючи на постелі свій приємний аромат і тепло тіла. Вона ніколи не запитувала, чим він займається і де буває. Знала, що не відповість, бо це її не стосувалося.

Вони взагалі дуже рідко про щось говорили. Не було розмов, тиха мовчазна згода…згода на все, тільки б опинитись ще раз в тих обіймах, відчути на шиї гарячий подих. Все було так майстерно продумано: він нічого не обіцяв, не було чого й вимагати, знала на що йшла. Знала…і йшла…знову і знову.

Вони вдавали, що між ними нічого немає. А може й не вдавали, а й справді нічого не було. Вони просто грілись разом холодними ночами, розбігаючись ранками кожен своєю дорогою, навіть не побажавши доброго ранку.

І потім знову були повідомлення, банальності після довгого випробування її сили волі.

З бажанням припинити нарешті це знущання над нею, щоб він пропав з її життя назавжди, вона пішла у його кімнату, хотіла виговоритись, сказати, що з неї досить, що більше не буде бігати за ним, приходити і залишатись на ніч, що втомилась так жити.

– Тоді чому ти прийшла?- спокійно запитав він.

А й справді, чому, тікаючи від нього, так сильно бажаючи, щоб він пропав з її життя, вона опинилась у його кімнаті? Не могла вимовити й слова, безпорадно вибігла з кімнати, грюкнувши дверима. А він не втратив рівновагу ні на секунду.

Він знову переміг. Це була його гра, його правила і її поразки.

Вони помирились. Не він просив вибачення. Вона. Це був його улюблений прийом: змушувати людей почувати себе винними. Винний означає слабший. Тому одного вечора вона опинилась на порозі його кімнати. Його незворушний погляд, холодність і байдужість, її винна посмішка і опущені очі.

***

Наступного року його вигнали з гуртожитку. Він переселився спочатку в маленьку квартирку недалеко від центру міста, згодом перебрався в шикарну величезну однокімнатну квартиру біля моря.

Вони поговорили на загальні теми, як і годиться. Вона вела себе більш впевнено та сміливо, ніж колись. Та все це продовжувалось рівно до часу першого дотику в ліжку. Знову бажання і страх, крик внутрішнього голосу та беззвучність страждань. Цього разу сказати «ні» було легше.

Вона знала, глибоко в душі знала, що все має бути не так. Не на п’яну голову, без почуттів, відповідальності і майбутнього.

Вранці вони  поснідали, по старій звичці вдаючи, що не було абсолютно нічого. Вона йшла додому під дощем, і хоч це може видатись смішним та банальним, але той дощ таки змивав з  неї всю втому, переживання і нарешті вона постановила остаточно забути його.

Мабуть це і був той початок кінця.

Одного ранку ти прокидаєшся і розумієш, що ти більше не залежна від своїх почуттів. Ось так одного весняного ранку, закінчилась її історія. Немає образ чи гніву, лише вдячність та приємний лоскіт в душі від того, що він був у твоєму житті, що навчив любити, насамперед саму себе.

Його звали Макс.