07.03.2016

Твої зелені очі

– Слухай, Ігоре я вже біжу. Я вже на порозі, чуєш?! Не починайте без мене!

Сергій вибігав із квартири на роботу.  Сьогодні був дуже важливий день, а він проспав. Як він міг проспати?! Він готував цей проект 4 місяці і сьогодні вирішальний день.  Він так довго готувався і мріяв про цей день, що він здавався якимось нереальним.  Але ось він настав! І він спізнюється. Але Ігор прикриє його. Він його друг і зможе трохи затримати презентацію проекту.

Київські дороги це щось неймовірне.  Іноді здається, що це велика  кровоносна система, по якій постійно рухаються всякі маленькі незначні елементи. Але хоч вони і дрібні і майже непомітні у цьому нестримному потоці, без них організм існувати не може. Київ без його вічних заторів і купи машин – це вже буде не Київ. Сергій з дитинства мріяв мати купу грошей і бути великим бізнесменом. Батьки недовірливо слухали його і не дуже йому вірили, але він домігся всього сам і здивував їх усіх.

В машині грали Бітлз і трохи заспокоювали Сергія. Він почав згадувати про сам проект і думати, чи не зробив він щось не так. Може щось треба переробити…

Але сигнал машин вибив його із роздумів. Він мчався на великій швидкості прямо в якусь дівчину.

Сергій почав тиснути на гальма і звук шин прогримів на всю вулицю. Він вилетів з машини і підбіг до дівчини. Це було щось незрозуміле у спортивних штанах і чорній куртці. Але з величезними зеленими очима.

– Ти що зовсім здуріла під машини кидатися?!

– Що? Та це ти винний! Ідіот! Дивися куди їдеш!

– Ну що ж, якщо ти так ляпаєш язиком, значить не дуже постраждала – єхидно підмітив Сергій. Він вже багато років у бізнесі і навчився майже не сприймати людських емоцій. Навколо стільки лицемірів, які намагаються  виманити гроші, затягти тебе до ліжка чи ще щось, що легше просто не відчувати нічого. Іноді така стіна дуже допомагає.

– Ти здурів?! Я бік пошкодила! Це може бути серйозно! – дівчина підняла на Андрія очі і він побачив, як виразно вони сяють.

– Так, зараз. Дай розібратися. – Андрій подивився на годинник. Він запізнювався вже майже на годину. – Чорт! Чорт! – він подивився на дівчину. – Встати зможеш?

– Не переживай. Якось сама! Сергій подав їй руку, але вона відкинула її і спробувала встати сама. Сергій підхопив її за талію допоміг підвестися.

– Що ти собі дозволяєш,?!- дівчина відсахнулася від нього і спопелила його поглядом.

– Я просто хотів допомогти, навіжена! Так, я не можу тут залишатися, треба щось робити. – Андрій бачив, що у дівчини дійсно травма, але він просто фізично не міг відвезти її в лікарню. І тут до нього прийшла можливо найдурніша і найнеочікуваніша думка в його житті.

– Ти машину водити вмієш?

Дівчина спочатку думала, що це не до неї, бо навколо була купа людей, які дивилися на це дійство. – Що? Ти до мене?

– А до кого ще?! Так вмієш чи ні?

– Вмію. А що? – вона подивилася на нього недовірливим поглядом.

– Зараз я подзвоню своєму другу лікарю, і він прийме тебе. Але я не зможу тебе відвезти. Ось ключі. Ось адреса – Сергій написав на листку адресу і протягнув  її дівчині. – Візьми мою машину і будеш там через 10 хвилин.

– Ти серйозно?  Це ти головою вдарився чи я?- дівчина не розуміла, чи він з неї насміхається, чи дійсно каже правду.

– Звісно серйозно! Давай швидше! Тут вже купа народу зібралася. Сергій почав пропихати її на водійське сидіння.

– Але…просто так….А якщо я взагалі якась злодійка і вкраду твою машину? Ти отак просто мені  довіряєш? – дівчина подивилася на нього своїми величезними очима.

– Я тобі довіряю. По очах бачу, що не підведеш. Зелений – мій улюблений колір. – Сергій засунув її в машину, помахав рукою  і побіг у метро.

По дорозі він подзвонив Андрію – своєму другу лікареві. Той був здивований не менше дівчини, але не виказав цього. В лікарській кар’єрі і не таке побачиш!

 

Сергій залетів у кабінет

– Вибачте, вибачте!- Він залетів до кабінету і закрив за собою двері. Але там нікого не було. Конференц-зал був пустий. Окрім його боса.

– Сядь, Сергію.

– Вибачте. Я дуже поспішав, а потім ще й потрапив в аварію, і біг на метро. А де всі? Спонсори ще не приїхали?

Олег Васильович піднявся з крісла. Його сірий костюм сидів на ньому ідеально, а синя краватка робила його очі ще виразнішими.

– Скоріше навпаки, Сергію. Вони вже поїхали.

Сергій скочив з місця. – Але як?! Як Ігор міг провести презентацію без мене?

– О він провів її чудово. Просто чудово. І так як я зрозумів, він зробив більшу частину роботи, а ти не зміг навіть прийти вчасно

– Що? Та я зробив майже всю роботу сам! Я виростив цей проект, як власну дитину!- Сергій і дійсно робив всю роботу. Ігор постійно шастав по клубах, але завжди казав, що посада зама Сергія його повністю влаштує, але тепер…

– Пробач, Сергію. Думаю ти розумів, що робиш. Вибач, але я віддаю філіал Ігореві. Він дійсно його заслужив. – Олег Васильович спокійно дивився на нього, як і всі ці 5 років, що Сергій пропрацював на нього.

– Але….Але Ви не можете! Це мій проект. Я його зробив! Це моя робота…

– Пам’ятаєш, що я сказав тобі в перший робочий день? – Бос з викликом подивився на нього.

– В цій справі перемагає не найрозумніший, а найспритніший. “Ціль завжди виправдовує засоби – проговорив Сергій. – Будь найспритнішим і ти виграєш, відволічись на одну мить і ти втратиш все.” – повторив Сергій слова п’ятилітньої  давності.

– Олег Васильович кивнув і продовжив – Ми більше не потребуємо твоїх послуг. Сподіваюся наступного разу ти візьмеш ці слова до уваги. – і покинув кабінет

 

Пройшло 2 дні. Сергій не пам’ятав, як вони пройшли. В основному всі години потопали в алкоголі і сигаретах. Усе до чого він йшов все своє життя зникло. Розтануло, як сигаретний дим.

Він їхав на метро в лікарню щоб забрати машину.  Коли він зайшов до палати, дівчина вже вдягала пальто. На хвилину він завмер. Чи то її руде волосся так відтіняло її очі, чи то зелене пальто привабило його, але він точно хотів поспілкуватися з нею ближче. Але потім він впізнав в ній ту дівчину, що збив на машині 2 дні назад. Він не розумів, що з нею сталося.

– А куди поділися спортивні штани і куртка? – з усміхом зауважив Сергій.

– Я тоді тільки вийшла зі спортзалу, щоб подзвонити. Побачила, що якийсь ідіот – вона багатозначно подивилася на нього, – летить прямо на кішку і вирішила відкинути її.

Сергій подивився на дівчину і підійшов ближче.

– Пробач, був дуже важкий ранок.

– Угу, уявляю собі, якщо ти аж на 2 дні забув про свою машину. Ну, мені треба йти. Я тепер офіційний рятівник котів. Знаєш, як багато таких як ти їздить по місту зі своїми проблемами? Всіх котів не порятуєш. – Вона посміхнулася і пройшла повз нього, але він встиг схопити її за руку.

– Почекай. Давай я тебе підвезу.

– Я ж не самогубця, щоб їздити на машині з тим, хто навіть водити не вміє.

– Я обіцяю що поведу обережно. Давай, погоджуйся. – Він підняв на неї свої карі очі.

– Вибач, можливо якби ти не був бізнесменом, який панічно любить свою роботу, може я б і погодилася, а так..

– З чого ти взяла, що я бізнесмен?

– Серйозно?- вона з сарказмом в очах подивилася на нього. – Крута тачка, дорогий костюм, папки з паперами на передньому сидінні. Так що вибач, я пас. Всі бізнесмени самозакохані нарциси.

– Тобто, якщо я був би не бізнесмен ти б погодилася? – з усмішкою на обличчі промовив Сергій

– Певно, що так.

– Тоді пішли – Сергій подав їй руку. – Машина чекає.

Дівчина  здивовано подивилася на нього – Що? Та такого не може бути! я не могла помилитися! Я ж вас самозакоханих чоловічків в костюмах від Армані  одразу вичисляю!

– Вибач, але ти помилилася,- промовив Сергій, тягнучи дівчину по коридору.

– Але як?

– А ось це я розповім за вечерею.

У кожного в житті настає момент коли все рушиться.  Варто нам лише трохи доторкнутися до своєї мрії, відчути її і наші бажання, вся робота, величезні можливості, тануть, як бізе при першому доторку до язика. Кожен колись проходить через це. Та різниця в тому, як ми поведемо себе після цього.  Кінець мрії – ще не кінець життя. І хто його зна чи то була твоя істинна мрія? Якщо ти втратив одну можливість, то інша обов’язково настигне тебе.

Якщо одні двері закриваються інші відкриваються. Всі ми колись програємо. Рано чи пізно цей момент настає. Постає перед нами у всій своїй страшенній красі і чекає на наш хід. І як би ти не старався, але цього не змінити. Але, може, інколи кінець це лише початок? Початок чогось незвіданого і нового? Можливо гіркий присмак поразки – це перший смак солодкої перемоги?

Автор – Катерина Компаненко

comments powered by HyperComments