02.03.2016

Те полум’я, що крізь роки не гасне

Я чекала його на вокзалі, тупцюючи ногами по холодній підлозі. З мого рота йшов пар, який неначе сивий туман кутав мене у свої таємниці. Я чекала його разом з іншими жінками, що вже вмирали від нетерпіння. Не бачила його три місяці… Відчуття, що пройшло три роки. І ось я бачу потяг! Боже, напевно ніколи так сильно фізично не відчувала потребу в людині. Потяг зупинився і ще на ходу і з нього почали вискакувати молоді хлопці.. На їх очах був смуток і захват водночас. Вони підбігали до своїх наречених, дружин і підхоплювали їх крихітні тільця до неба. Вони цілувалися, обіймалися і плакали від щастя. А кого чекала я? Чоловіка? Нареченого? Моє натхнення, повітря, їжу і воду, моє минуле і майбутнє, мою печаль і радість, моє щастя і журбу. Що ще тут сказати? Я вляпалася. Повністю і безповоротно. Ми були знайомі 6 місяців, але інколи душі людей можуть переплестись уже навіть через годину розмови…

Ось вибіг один, другий, третій, а його немає. Де ж він? Куди подівся? Я зиркаю очима на всі боки в пошуках чорнявої голови, але нічого не бачу. Всі голови не мої. Що ж робити?

Як зараз пам’ятаю той момент, коли до мене підходить якийсь хлопчина років двадцяти і каже : «Він просив вам передати». Що?? Як передати? Де він сам? Його залишили ще на місяць? Він хворий? Щось сталося? Хлопець тільки похмуро стиснув плечима, обійняв мене і тихо прошептав на вухо:  «А він був правий. Ви надзвичайно красива…». Мої руки трусилися, але я відкрила той чортів конверт. Білий, трохи брудний папір і два речення. «Люблю тебе більше за життя. Понад усе хочу взяти на руки сина Устима з твоїми зеленими очима». Наступний листок я відкривала зі сльозами на очах. Боялася… Жахливо боялася. Довідка про смерть. Я перестаю відчувати свої ноги і падаю. Останнє, що я пам’ятаю, це колії, по яких ми колись гуляли, взявшись за руки.

Опам’яталася вже через півроку, коли працювала в Камбоджі. Діти додавали мені сил, а медитація допомагала триматися в цьому світі. Робота з дітьми в таких країнах – те, чого я завжди прагнула і чого завжди боялася. Що скажуть батьки, друзі, робота і все таке… Потім було ще три роки повернення до життя. Індія, Єгипет, Бразилія, Болівія… Шукала його в кожному чоловікові, який мене обіймав, який пестив мої груди ночами, але так і не знаходила. Не відчувала абсолютно нічого: ні болю, ні образ, ні докорів совісті, щастя чи закоханості. Просто прокинутися вранці, просто бути найщасливішою на роботі з дітьми (бо вони все відчувають і їм так дістається вдома), менше залишатися на самоті, а якщо і залишатися, то вмикати музику і фільми, щоб не думати і не згадувати.

На мені темно-синя сукня до колін і букет ромашок в руках. Він цілує мене у скроню і зав’язує очі червоним мереживним шарфом. Ми кудись їдемо, а потім ідемо пішки. Він зупиняє мене і стає ззаду. Я чую його подих за вухом. Шарф падає на землю, я відкриваю очі і охкаю від захвату. Весь Київ як на долоні. Все світиться і миготить. Тицяємо пальцями у будівлі і вибираємо де будемо ночувати сьогодні…Четверта ранку. Ми шалено закохані і трохи п’яні бредемо за руки по колії. Він несе мої босоніжки в руках, а я намагаюся запам’ятати запах його піджака, що він на мене натягнув.

– «Це взагалі законно?» – сміючись, питаю я.

– «Не впевнений»,  – його сміх заливає все навкруги, а губи беруть мої у свій полон.

Друга ночі. Ми цілуємося і ліземо у вікно галереї. В центрі на підлозі лежить найважливіший експонат вечора – ковдра, мій улюблений білий шоколад і пляшка шампанського. Все як в кіно.

– «Я знаю, що тобі це не подобається, мала, але вночі це місце зовсім інше. І нею володіє мій батько, тому проблем не буде», – цілує мене в шию і підводить до кожної картини, розповідаючи все, що приходить в голову. Моє перше справжнє знайомство з мистецтвом. І куди ж без нього? Він повертається до мене і посміхається. Але що сталося? На його білосніжній сорочці кров?! Вона усюди! Я намагаюся підбігти до нього, але він все далі й далі… Я прокидаюся від голосу Дієго. Він щось кричить і будить мене. Я падаю на підлогу і різко прокидаюся. Це був сон! Просто дурний сон! Знову він! Дієго щось бурмотить іспанською, але зараз мені немає діла. Він каже, що переживає за мене. Серйозно? Як можна піклуватися про людину, що не віддала тобі навіть частинку своєї душі? Чому чим більше нам наплювати на чоловіків, тим більше вони захоплюються нами і клянуться у вічному коханні? Він ніколи не казав мені, що кохає мене. Завжди казав, що то пусті слова без сенсу. До того дня, коли він це написав…

Знову країни, знову волонтерські проекти, знову чоловіки, що падають мені до ніг, і на яких мені плювати…

Зараз мені шістдесят два. Маю чоловіка, сина Устима і два внуки. Завжди буду вірна своєму чоловікові і буду любити його по-своєму за те, що віддав мені тоді той конверт, знайшов через десять років блукань і сказав : «Ви така ж красива як в той день». Але кохати? Не впевнена.. Думаю, що похоронила своє серце разом з його тілом тридцять сім років тому. Але вогонь нашого кохання, що й досі горить в моїй душі не дає мені спокою. Я все ще працюю з дітьми. Створила свій власний всеукраїнський проект. Він мій єдиний порадник і натхненник, що й досі приходить до мене в снах. Але тепер усміхнений і щасливий. Знаю, що наша любов вічна, як і вогонь, що горить в мені вже стільки років. Як би сильно кохання не обпалювало нас, воно варте того вогню, що ми носимо в собі навіть після…

Автор Катерина Компаненко

comments powered by HyperComments