“Ангел для сестри”: у тиші є голос

Є вчинки, які ми здійснюємо, переконані, що так буде краще для всіх. Ми говоримо собі, що так буде правильно, що потрібно пожертвувати собою. Це набагато легше, ніж сказати собі правду. – Джоді Піколт

Був пізній вечір, коли я намірилась почитати кілька сторінок перед сном і 8:00, коли я заварювала собі третю каву, дочитуючи книжку із запухлими від сліз очима, і наскрізь промоклою хустинкою в руці. Здавалося б, що складного у тому, щоб викликати у дівчини сльози, розповівши їй трагічну історію? Ще й ідеальна комбінація сльозоточивих компонентів: смертельно хвора дитина, інші діти, на яких начхати батькам, вражена горем мати, яка відбивається з усіх сил від ударів долі, не дозволяючи здатися іншим, перше кохання і те кохання, яке не згасає через роки. Та за цією історією сховано так багато глибоких роздумів, почуттів та психології, що не побачити їх може тільки той, хто обмежений стіною свого вузького кругозору, або якийсь черствий сухар, чи байдужий, якому зрештою просто лінь напружувати мозок, щоб осягнути глибокі думки.

Автор дала кожному висловити свою думку, по черзі переживати емоції, які стискали їх з середини, які вони не наважувались сказати, або слова, які ніхто не слухав. У тиші теж є голос. Він звучить навіть голосніше, ніж крик. А ви помічали, що ніхто не слухає того, хто кричить у все горло, і як уважно прислухаються до тих, хто шепоче? А що робити тим, кого взагалі не помічають?

Їй було всього 13, але її дитинство давно закінчилось, вона була позбавлена його, тому що призначалась в цьому світі для іншого: врятувати життя сестри, для цього вона народилась, для цього жила, чи то пак існувала. Але ж в неї був голос, тіло, бажання та мрії, сила волі, впевненість та сміливість, які так рідко зустрінеш в дорослої людини, не те, щоб в 13-річної дівчинки. Вона занадто швидко повинна була подорослішати і приймати рішення, які заганяли в глухий кут навіть тих, хто прожив в десятки разів довше.

А їй було всього 2, коли страшний діагноз – лейкемія змінив її майбутнє назавжди, коли доводилось боротись за життя, навіть тоді, коли дуже хотілось здатись, коли нормального життя взагалі немає, коли ти в центрі уваги, але це аж ніяк не приносить радості.

Він був найстаршим сином, який в певний момент перестав взагалі існувати для своїх батьків. Коли в твоїй сім’ї трагедія, привернути увагу можна тільки скоївши щось не менш трагічне, та й то ненадовго.

А вони були батьками, в яких вмирала дитина, на їхніх очах, з дня в день, і мабуть, не буде сперечатись навіть той черствий сухар, що заради того, кого найбільше любив, готовий зробити усе.

Він оберігав ту, кого кохав все життя, покинувши її, щоразу знову і знову просто залишаючи наодинці, без пояснень. Бо так йому здавалось правильним, хоч і боліло всередині не менше неї. Навіть не питаючи її, ту, яка не забула образи і яка пробачала їх щоразу, зазираючи в його очі.

З певної сторони можна зрозуміти поведінку кожного з них, зі сторони так багато видно, а коли опиняєшся у чиїйсь шкурі, повторюєш ті ж помилки.

Так важливо пам’ятати, що коли твій світ руйнується, то це не відбувається і з іншими також, що не варто забувати про тих, хто нам близький, бо ти ніколи не знаєш, кого насправді можеш втратити і коли це станеться, що потрібно слухати уважно, помічаючи знаки, бо найважливіші слова сказати важче за все, що не варто робити за когось вибір, навіть якщо ми вважаємо, що знаємо краще.

comments powered by HyperComments